Зустрітися в одному з найкращих європейських оперних театрів (Опера Франкфурт) з молодим українським співаком Юрієм Самойловим, котрий співпрацює з всесвітньовідомими мистцями (Сір Джонатан Міллер, П’єр Оді, Клаус Ґут, Каліксто Бієйто, Дмитро Черняков, Гаррі Купфер, Девід Олден, Крістоф Лой, Лоран Пеллі, Кіт Уорнер, Даміано Мікелетто, Вінцент Буссар, Марк Альбрехт, Пабло Ерас-Касадо, П'єр Джорджіо Моранді, Джонатан Коен, Антоніо Паппано, Альберто Дзедда, Бертран де Бійї, Якуб Груша, Ален Антіноглу, Антонелло Манакорда, Айвор Болтон, Лоренцо Віотті, Йоана Малвіц, Франческо Ланцілотта, Стівен Лорд, Лоуренс Фостер) – велика відповідальність і честь.
Український баритон ствердився на європейській сцені, ставши 2013 року учасником традиційного австрійського проекту «Молоді співаки». Юрій дебютував на Зальцбурзькому фестивалі у постановках «Дон Карлос» Дж. Верді, «Викрадення із сералю» В.А. Моцарта, у концертах камерного оркестру «Camerata Salzburg». Невдовзі був прийнятий до складу солістів Франкфуртської опери (2014 рік). Відтоді інтенсивно вдосконалює репертуар. З одного боку, це провідні моцартівські партії Гульєльмо, Папагено, Дон Жуан, Граф Альмавіва, а з іншого, – велика палітра романтичних ролей: Марсель з «Богеми» Дж. Пуччіні, Дандіні з «Попелюшки» Дж. Россіні, Енріко з «Лючії ді Ламмермур» Ґ. Доніцетті, Данило з «Веселої вдови» Ф. Легара, Рікардо з «Пуритан» В. Белліні, Онегін з «Євгенія Онегіна» П. Чайковського. Один з улюблених композиторів Юрія – Бенджамін Бріттен. Почавши з невеликої ролі Сіда в опері «Альберт Геррінґ», співак досягнув блискучих результатів у виконанні головної партії в опері «Біллі Бад».
Восени 2019 року Юрій Самойлов був задіяний у новій постановці опери Дж. Пуччіні «Манон Леско», яку здійснив Алекс Олле (Àlex Ollé) – режисер і співорганізатор каталонської групи La Fura dels Baus. Український баритон виконав роль Леско – брата Манон. А в ролі Манон виступила Асмік Грігорян – литовська сопрано, яка у 2019 році нагороджена титулом «Співачка року» від International Opera Awards-2019 (оперна відзнака рівня кінопремії «Оскар»).
Нова дебютна роль Юрія Самойлова (Леско) стала головним предметом нашої розмови. А розпочати довелось з вибачень. Бути пунктуальним у Німеччині – справа честі, проте безупинні розбудови німецьких автострад нав’язливо руйнують плани. Коли франкфуртський трамвай спізнювався на 30 хвилин і при тому Юрій спокійно зауважував: «я чекаю», знов-таки переконалася у шармі баритонів, що випромінюють врівноваженість у поєднанні з почуттям гумору. На спогади наштовхнула мене зустріч з іншим зірковим баритоном – Міхаелем Фолле.
Біографічна довідка. Юрій Самойлов – баритон, випускник Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського (клас Р. Майбороди), Оперної студії Нідерландів (Амстердам). Виконував партії Онегіна («Євгеній Онегін» П. Чайковського), Сіда («Альберт Геррінґ» Б. Бріттена), Гульєльмо («Так чинять усі» В.А. Моцарта), Плутона («Орфей» К. Монтеверді). У 2010 р. дебютував у Концертгебау (Амстердам), Alte Oper Frankfurt і Королівському Альберт-холі (Лондон). Дебют у Королівській опері Нідерландів відбувся у 2012 році в опері «Сказання про невидимий град Кітєж і діву Февронію» М. Римського-Корсакова. Також у 2016 році співав Мазетто і Дон Жуана. На Зальцбурзькому фестивалі брав участь у проекті «Молоді співаки» (2013 рік): вступав у концертах камерного оркестру «Camerata Salzburg» і в операх «Дон Карлос» Дж. Верді та «Викрадення із сералю» В.А. Моцарта. У 2016 повернувся у Зальцбург, щоб виконати партії Мазетто і Дон Жуана. У 2014 році на фестивалі Дж. Россіні в Пезаро виконував партію Дона Альваро в опері «Подорож до Реймса», у 2017 – Омара в опері «Облога Коринфа». Від 2014 року – соліст Франкфуртської опери. Постійний репертуар співака охоплює партії: Марчелло («Богема» Дж. Верді), Граф Альмавіва («Весілля Фігаро» В.А. Моцарта), Енріко («Лючія ді Ляммермур» Ґ. Доніцетті), Ґульєльмо («Так чинять усі» В.А. Моцарта), Дандіні («Попелюшка» Дж. Россіні), Данило («Весела вдова» Ф. Легара, Рікардо («Пуритани» В. Белліні), Нед Кін («Пітер Ґраймс» Б. Бріттена), а також провідні партії в операх «Дон Жуан» В.А. Моцарта, «Євгеній Онєгін» П. Чайковського. У 2017 році – фіналіст престижного вокального конкурсу BBC Cardiff Singer of the World. Співак дебютував у Мічиганському оперному театрі (Євгеній Онегін, Детройт, США), у Вільнюській опері (ґраф Єлецький, «Пікова Дама», Онегін), у Королівському театрі Мадрида (Афрон, «Золотий півник» М. Римського-Корсакова), на оперних фестивалях Operadagen у Роттердамі (Пеллеас, «Пеллеас і Мелізанда» К. Дебюссі) у Мачераті в знаменитій постановці Даміано Мікелетто (Белькоре, «Любовний напій» Ґ. Доніцетті). Серія концертних дебютів відбулася у Філармонії Люксембурга, Brucknerhaus Linz. Сезон 2019-20 відкрило повернення в Королівський Альберт-Хол з Національним оркестром Уельсу BBC («Дзвони» С. Рахманінова, диригент Т. Отака). Нові дебютні партії – Леско у опері Дж. Пуччіні «Манон Леско» (Опера Франкфурт), і «Принц Гомбурґ» Г.В. Генце. У театрі La Monnaie виступить у новій постановці компанії Clarac-Deloeuil > le lab у трилогії Моцарта / Да Понте в партіях Мазетто («Дон Жуан») і Гульєльмо («Так чинять усі»). У наступному сезоні плануються дебюти в Метрополітен-Опера (Нью-Йорк), Gran Teatro del Liceu (Барселона), Королівська опера (Маскат) та нові виступи на Оперному фестивалі Россіні в Пезаро.
Аделіна Єфіменко: Добрий день, Юрію! Нещодавно у Байройті так само поспішала на зустріч з німецьким баритоном Міхаелем Фолле, задіяним у ролі Ганса Сакса в «Нюрнберзьких майстерзінґерах». Підійшла, представилась, наголосила, що після вистави планую писати рецензію, на що співак відповів таким гучним баритоном, що всі навколо спрямували погляди на нас: «З України? Музичний критик? Ого! То ми мусимо сьогодні особливо постаратися!» А Ви вчора старалися? (сміється) Але якщо серйозно, чи має для Вас значення, хто знаходиться у залі: Ваші рідні, друзі, важливі агенти, імпресаріо, критики?
Юрій Самойлов: Коли я співаю, то взагалі про це не думаю. Моя увага спрямована на мого героя, на моїх колег. Я живу на сцені, реагую, слідкую за тим, як розвивається моя партія з технічного погляду. Відповідальність і концентрація – це головне. Інколи навіть не знаю, хто сидить у залі… Наприклад, вчора був інтендант з Відня, місяць тому виставу слухали представники Метрополітен-Опера, інтендант Театру Covent Garden.
Аделіна Єфіменко: А це важливо для кар’єри? Ось вас послухав один, другий, третій інтендант. Потім Ви отримуєте запрошення на великі сцени за межами Німеччини. Це для Вас має значення?
Юрій Самойлов: Так! Найкращий варіант, коли випадає можливість заспівати в інших театрах через запрошення, які ініціюють інтенданти. Адже коли спеціально їдеш на прослуховування, картина зовсім інша. Стоїш на сцені один, без своїх колег, без оркестру, сцена без декорацій. Для мене це стресова ситуація. Я не люблю їздити на прослуховування. Натомість дуже люблю сцену, сценічну дію, коли відчуваю свою причетність до моїх героїв.
Аделіна Єфіменко: Ваша причетність до Манон Леско, стосунки брата і сестри подіяли дуже реалістично. Як складалася Ваша співпраця у цій продукції з Асмік Грігорян?
Юрій Самойлов: Асмік оголосили «співачкою року», коли ми вже розпочали репетиції. І вона зовсім не змінилася. Завжди дуже щира, відкрита. Ніяких проявів «зірковості» в неї не було і не буде. Вона дуже доброзичлива колега. У складних ситуаціях завжди відчувається її підтримка. У новій постановці я мав відразу близький контакт з Асмік і Йошуа (виконавець партії Де Гріє). Ми опинилися у рівних умовах. Без взаємної підтримки тут не обійтися. Під час підготовки до прем’єри я справді відчував себе братом Асмік – як на сцені, так і в житті. Працювати з такими колегами – велике щастя. Справжні професіонали, які разом з тобою живуть на сцені, а потім, після завершення вистав залишаються твоїми друзями.
Аделіна Єфіменко: Для мене виконавець партії Де Гріє, американський тенор Йошуа Гуйєреро – нове відкриття. Унікальний тенор, але ще нікому невідомий… Наскільки це важливо – обрати шлях успіху, зробити кар’єру, мати «ім’я»?
Юрій Самойлов: Для мене ці категорії – кар’єра, успіх– не важливі. Головне – це втілити на сцені емоції героя, пройти його шлях, створити образ, який задумав композитор. І коли глядачі виходять з театру під сильним враженням від емоцій, які я щойно пережив разом з моїм героєм на сцені, то вважаю, що досягнув своєї мети. Хіба так важливо бути видатним з погляду інших людей? Хтось думає, що ти видатний, хтось думає навпаки. Хто вирішує, видатний ти чи ні?
Оціночні рейтинги завжди дають якусь обмежену картину з довільною кількістю відомих персон. 10 чи 20 людей у цьому великому світі не можуть вирішувати, хто залишиться в історії, а хто ні! Є невелика купка людей, які займається розкруткою. Це бізнес, а не мистецтво, коли певні особи з’являються на сторінках модних журналів.
Я знаю безліч видатних з моєї точки зору митців, співаків, професіоналів, які не відомі широкому загалу. Є митці, які мають справжній талант, намагаються пробитися, але не кожному це вдається. Не всі вміють працювати ліктями і розштовхувати конкурентів. Мені не цікаво «робити кар’єру». Я про це не думаю. Але знаю, над чим треба далі працювати, як розвивати свій голос. Кожного дня, крок за кроком професійно роблю свою справу.
Найважливішим критерієм оцінки для мене є визнання моїх колег і моєї публіки. Після вистави підходять люди, дякують, кажуть, який чудовий був спектакль, які сильні почуття вони пережили. Це найщасливіші моменти мого життя і, напевно, життя кожного артиста. Думаю, що приємно отримувати відзнаки і премії. Але я ніколи не вигравав ніяких конкурсів. У моєму характері, напевно, не прижилося це відчуття, що мені потрібно щось вигравати.
Аделіна Єфіменко: Отже, Вас не цікавить і стратегія успіху. Головної мети Ви досягли без штучної розкрутки «імені», отримали гарну школу, володієте яскравим об’ємним тембром і маєте визнання у публіки. Я була свідком, з яким захопленням аплодують Вам слухачі, з якою теплотою Ви спілкуєтеся з колегами, як природно Ви виглядаєте на сцені.
Продукція «Манон Леско» з блискучим виконавським складом була приречена на успіх. Перед тим, як приїхати на цю виставу вже після прем’єри (я люблю післяпрем’єрні вистави!), я перечитала відгуки преси. Така одностайність в оцінках вистави – велика рідкість. Навіть відомий німецький критик Мануель Бруґ, котрий за різкість суджень періодично отримує проблеми з керівництвом фестивалів, «здався» на франкфуртській «Манон Леско». Після його схвальної критики я остаточно вирішила відвідати виставу! (жартую, звичайно, приїхала би і без впливу німецької критики)…
Юрій Самойлов: … але це насправді так. Музичні критики сильно впливають на формування думки. Після успішної критики квитки на виставу миттєво зникають, а після негативної залишаються порожні місця у залі. Я вважаю, що думка однієї людини (позитивна чи негативна) не може бути критерієм для оцінки цілої продукції. Потрібні різні відгуки (чим більше, тим краще), а також зацікавленість слухачів, які відвідавши виставу, можуть робити самостійні висновки.
Аделіна Єфіменко: В українських оперних театрах опери «Тоска» і «Богема» не сходять з афіш. Я ж віддаю перевагу «Манон Леско». Можливо, після продукції Баварської опери 2014 року. Провокативна сюрреалістична режисура Ганса Нойєнфельса, першокласні виконавці партій Манон, Де Гріє, Леско (Крістіна Ополайс, Йонас Кауфманн, Маркус Айхе) нікого не залишили байдужим, натомість критики розгорнули гострі баталії у пресі.
Продукція Опери Франкфурт зовсім інша, соціально-критична, реалістична. Інновації оперної режисури Алекса Олле у руслі кіно-опери кореспондують з постановками «Медеї» Саймона Стоуна, «Таннгойзера» Тобіаса Кратцера, представленими на Зальцбурзькому і Байройтському літніх фестивалях.
Але повернімося до Пуччіні. Як відомо, композитор проблемно ставився до жінок. Це відобразилось на образах його героїнь і на баритонах, які показані справжніми мачо. Яка генеральна лінія пуччінівських партій, на Ваш погляд як баритона?
Юрій Самойлов: Для мене оперний веризм – найулюбленіша течія в музиці. Більшу увагу Пуччіні приділив, на жаль, тенорам і сопрано, адже вони є центральними персонажами. Розвиток ліричної лінії – основа веристської драми. А баритонам, як правило, дістаються побічні ролі. Винятком є лише опера-комедія «Джанні Скіккі» з «Триптиху». Проте партії баритонів у Пуччіні надзвичайно складні. І, власне, не тільки через техніку або темброву насиченість різними фарбами. Головна складність – гострота сюжетної лінії і драматургічна тактика побудови розвитку персонажа. Леско у Пуччіні неоднозначний герой. Його складно інтерпретувати. Суперечлива фігура. Я довго думав, як я буду розвивати цю роль на сцені.
Аделіна Єфіменко: Справді, брат захищає сестру, але водночас використовує її, продає на утримання багатію Жеронту, потім рятує, ризикуючи, організовує зустріч з Де Гріє, адже хоче бачити Манон щасливою. У «новій історії Манон» Алекса Олле тематизовані гострі проблеми біженців, проституції, сексизму. Чи став Леско Вашим улюбленим персонажем?
Юрій Самойлов: Моя перша роль на сцені Опери Франкфурт у 2014 році – Марсель з «Богеми». Дуже люблю цього героя. А роль Леско мені нагадує степ. Стільки ще непізнаного і нерозгаданого в ньому! Технічно партія Леско не складніша за партію Марселя. З репертуару Пуччіні Марсель і Леско – дві великі партії. Я виконую також партії Шарона у «Тосці», Белло у «Дівчині з Заходу», Марко у «Джанні Скіккі». Маю пропозицію виконати партію Шарплеса у новій постановці «Мадам Батерфляй». Взагалі, хотів би поступово, протягом наступних 10 років переспівати всі партії Пуччіні. Але зараз сконцентрований тільки на ролі Леско. Лише після завершення серії спектаклів відкриється дорога для інших партій.
Аделіна Єфіменко: Скільки часу потрібно для вивчення партії Леско?
Юрій Самойлов: Знайомитися з партією я почав зимою 2019 року. Її не складно вчити. Мелодія добре лягає на слух. А ось для партії «Принца Гомбурзького» Ганса Вернера Генце потрібно більше року, щоб, образно кажучи, увести музику в своє тіло. Перевага для мене партій Пуччіні – володіння мовою. Я вільно спілкуюся італійською, тому можу перестрибнути щабель мовного коучинґу і відразу сконцентруватись на музиці. Коучинґи з педагогами, яким довіряєш і які можуть детально працювати над стилем, фразуванням, різними нюансами інтерпретації, для мене важливіші за репетиції з оркестром.
Аделіна Єфіменко: А сценічні репетиції? Оперна режисура мистців групи La Fura dels Baus завжди візуально перенасичена і вимагає від співаків вміння симультанно реагувати на всі складові сценічного дійства. Однієї концентрації на вокальній партії тут не достатньо. Я слідкувала за тим, яку складну психологічну гру Ви розгорнули з партнерами на сцені. З п’ятого ряду я навіть могла роздивитися ваші вирази обличчя. Сильно, переконливо, без зовнішньої афектації. Глядач миттєво включається і вірить всьому, що ви робите. Очевидно, ваша команда на всі сто відсотків були згідні з концепцією режисера?
Юрій Самойлов: Франкфурська «Манон Леско» не така перенасичена, як, наприклад, «Турандот» у Баварській опері (ред. – продукція La Fura dels Baus). Крім того, все, що відбувалося на сцені у постановці «Манон Леско» – на 70 відсотків робота нашої команди вокалістів, а не робота режисера. Довіра глядача не виникає на порожньому місці. Це наслідок нашої віри в те, що ми робимо на сцені. Якщо є режисерська ідея, але ми не пропустили її крізь себе, якщо ми не повірили у його концепцію, люди зрозуміють фальш і сприйматимуть нашу гру як фейк. Ідея режисера – представити на сцені біженців. А для нас головне – показати динаміку людських стосунків.
Аделіна Єфіменко: Ви підкреслили у своїй відповіді дуже важливу річ. Сюжет опери «Манон Леско» позачасовий. Режисерський ракурс завжди є фоном, на якому діють солісти. Ви, вокалісти даєте відчути слухачам, що такі персонажі є скрізь, у всі часи…
Юрій Самойлов: … але з іншого боку, вокалістам потрібна допомога режисера. Адже ми задіяні у різних постановках. У кожного вже склалися певні стереотипи, тому існує небезпека повторів. Алекс Олле дав нам свободу, але робити все самим – самостійно думати над своїм образом, самостійно реалізовувати драматургію розвитку між персонажами – все це було насправді дуже непросто. Мені не вистачає режисерів, які для втілення своїх ідей дають співакові більше імпульсів для сценічної реалізації образу. З іншого боку, мені подобається, якщо режисер має чітку картинку, знає, що і як має відбутися, і, разом з тим, радиться з нами, запитує, вислуховує контраргументи. Найкращий досвід такої співпраці я отримав з Клаусом Ґутом під час постановки «Веселої вдови» Ф. Легара. Співпраця з Давідом Олденом в опері «Біллі Бад» також багато чому навчила і запам’яталася на все життя. Контакт з режисером для мене дуже цінний, але, на жаль, такі моменти можна поки що перелічити на пальцях.
Аделіна Єфіменко: Усе ж повернеміся від роботи режисерів до джерел опери Дж. Пуччіні. Цікаво згадати, що спочатку лібретисти Руджеро Леонкавалло і Джуліо Рікорді скоротили роман абата Прево «Манон Леско» до окремих фрагментів. Потім композитор створив веристську dramma lirico і вивів на сцену лише чотири фрагменти з життя Манон. І хоча фрагментарність ще не стала методом композиції Дж. Пуччіні, передбачення епохи кіно явні. «Короткометражні» мелодії швидко запам’ятовуються. Пізніше їх використовують великі кіно-композитори. Найвідоміший саундтрек до фільму «Лавренс Аравійський» – це тема з «Манон Леско», до якої Моріс Жарр лише додав висхідну збільшену секунду з метою надати звучанню відповідного орієнталізму. Інша тема перед фінальним 4-им актом (коротка фатальна інтонація, що передбачає смерть Манон), з’явиться у Шостаковича (вступ перед 4-ю картиною «Леді Макбет Мценського повіту»)…
Юрій Самойлов: … нещодавно слухав «Леді Макбет Мценського повіту» (це нова постановка Франкфуртської опери) – і неодноразово звертав увагу на подібність деяких тем до Римського-Корсакова.
Аделіна Єфіменко: А як така фрагментарність відображається на ваших вокальних партіях? Адже Леско і Де Гріє виникають завжди, у всіх «фрагментах життя» Манон: дівчини, що пізнала перше кохання, стрип-танцюристки у борделі Жеронта, ув’язненої, невиліковно хворої.
Юрій Самойлов: Власне із-за цієї фрагментарності дуже складно сконструювати лінію розвитку персонажа. Розвиток є, але він не є лінійним. Його треба будувати, шукати зв’язки, словом, керуватися іншими критеріями. Головне – зробити кожну цю мить в музиці наочною. Це складно, бо відсутня звична послідовність – від експозиції до кульмінації. Фрагментарність вимагає ще більшої концентрації уваги. Мій герой переключається від одного настрою на інший і треба зробити так, щоб втягнути публіку у ці непередбачені зміни.
Аделіна Єфіменко: А які партії з опер Дж. Пуччіні Вам довелося виконувати в Україні? Адже Дж. Пуччіні посідає одне з провідних місць у репертуарі наших оперних театрів.
Юрій Самойлов: Ні, в Україні я не виконував жодних партій. На жаль, я ще не був запрошений. Щодо репертуару, то не можу погодитися з тим, що одні й ті ж оперні постановки не оновлюються багато років поспіль. Чому відсутні нові постановки опер композиторів ХХ століття? Чому не ставлять всі опери Моцарта? Оперний театр живе змінами. А різні напрямки режисерської опери можуть позитивно вплинути не тільки на розвиток українських оперних театрів, а й на свідомість публіки. Сучасні режисери можуть включити у постановку абсолютно незвичні контексти, які бентежать, примушують думати, дискутувати, навіть якщо мова про такі популярні опери, як «Кармен», «Травіата», «Богема», «Весілля Фігаро», «Севільський цирульник». Що ж до нашої постановки «Манон Леско», думаю, українські оперні театри ще не готові до показу такої кількості оголеної натури.
Аделіна Єфіменко: Якщо друга дія відбувається у стрип-барі Жеронта, де разом с Асмік Грігорян оголені стриптизерки танцюють на подіумі зі штангами перед чоловіками, ми ж не задивляємося на їхню красу та сексуальність, а розуміємо, що у виставі Алекса Олле йдеться про актуальну для всіх часів проблему сексизму, про соціальну нерівність жінок, які змушені заробляти на життя. У цій постановці йдеться про брутальні прояви влади патріархату в світі. Чи не так?
Юрій Самойлов: Саме так! Оголена натура на сцені не мета, а засіб, а для режисера ще й ресурс для функціонування його ідей на сцені. Існує навіть жарт, що коли режисер використав оголених людей або дітей і звірів у спектаклі – успіх забезпечений.
Аделіна Єфіменко: Виставою диригував молодий дебютант – японський диригент Такеші Морукі. Дуже талановитий, обізнаний музикант! Як склалася ваша співпраця з диригентом?
Юрій Самойлов: Прекрасно! Такеші розпочав свою кар’єру з посади капельмейстера у театрі Лінца. Працюючи з ним вже два роки у Франкфурті, відчуваю великий потенціал. Під його орудою оркестр дуже гнучкий, багатий фарбами. Такеші диригував після Лоренцо Віотті – шеф-диригента Національної опери Амстердама.
Взагалі, як на мене, найважливіше завдання диригента – переконати у своїй концепції виконавців (оркестрантів, співаків), довести готовність підтримати колег у різних ситуаціях, замість того, щоб виставляти своє Его, або ще гірше, когось принижувати. У роботі ми одна сім’я – диригент, режисер, солісти, хор. Ми наче маємо один подих на всіх. Диригент завдає нам цей подих, координує інтонацію, де треба набрати більше повітря, показати об’єм, силу, де сховатися, затримати дихання, де чітко прорахувати метроритм ситуації, а де дозволити собі rubato (муз. термін – варіювання темпу, дослівно «вкрадений час», від італ. Rubare, –ред.). Музика Пуччіні насичена стрункою темповою динамікою: якщо у якийсь момент забираєш, потім мусиш віддати. Для мене це вміння – ознака таланту і професіоналізму диригента.
Аделіна Єфіменко: Які Ваші подальші плани? Які ролі для Вас важливі у майбутньому?
Юрій Самойлов: Наступні роки планую виконувати партії з репертуару бельканто. Дуже добре на мій голос діє Моцарт – Дон Жуан, Граф Альмавіва. Безперечно, співатиму далі Россіні. Можу вже анонсувати на цей рік мої виступи на фестивалі Россіні у Пезаро. А далі буде видно, як розвиватиметься голос. Сподіваюся, що мій репертуар збагатиться партіями Верді. Для баритона – це найяскравіший відрізок музики, яка багатогранно розкриває не тільки голос і сценічні якості, а й щирість та людяність. 2020 року плануються дебюти в Оперному Барселони (Gran Teatre del Liceu), у Метрополітен-Опера, у Королівській опері Маскат в Омані.
Аделіна Єфіменко: Сподіваюся, що улюблені партії Ви зможете заспівати і в Україні.
Юрій Самойлов: Для українських оперних театрів важливо розвивати контакти і нові проекти в кооперації із західноєвропейськими режисерами і диригентами. Не важливо, звідки митці, з Італії чи Німеччини. Важливий їх досвід і бажання щось змінити, а не тільки прославити своє ім’я. В Україні мене цікавить співпраця з людьми, які готові творити нове у складних умовах.
Аделіна Єфіменко: В Україні провадили майстер-класи для вокалістів з такими відомими співаками як Ольга Пасічник, Павло Гунька, Магдалена Ренвант, Вікторія Лук’янець, Беата Клатка, Славомір Якубек, а також з колишнім викладачем Йонаса Кауфмана – проф. Герхардом Карі. Можливо і Вас зацікавлять пропозиції майстер-класів?
Юрій Самойлов: Вважаю, що на майстер-класах для студентів необхідно давати знання про всі – як позитивні, так і негативні – сторони, зокрема про професію вокаліста як бізнес. Молоді люди з самого початку повинні знати, куди вони йдуть і для чого вони співають.
Аделіна Єфіменко: А можете коротко окреслити дилему позитивне/негативне? І для чого співаєте Ви?
Юрій Самойлов: Про цю дилему коротко не вийде. Дуже комплексна проблема, напевно, поговоримо про це у наступному інтерв’ю. А для чого я співаю? Навчаючись співу 16-річним хлопцем, я мріяв стати видатним, багато подорожувати, об’їздити увесь світ. Дуже захоплювався усіма стилями в музиці. А пізніше замислився над мотивацією артиста: навіщо взагалі людина виходить на сцену, для чого і для кого вона співає? Для себе я визначився: найважливішим на оперній сцені є щирість і справжні сильні емоції. Коли я відчуваю, що ці емоції повертаються мені після кожної виставі від людей, котрі мене слухають, – для мене це справжня винагорода. Це відчуття ні з чим не можна порівняти! Я задоволений, що рано усвідомив просту істину: не слава, знаменитість, ім’я визначають справжнього артиста, а щирість у музиці, на сцені і в житті.
Розмову вела Аделіна Єфіменко.